фундаментальні знання

1) одн. knowledge

2) мн. knowledge sg.; ( вченість) scholarship, learning; ( ерудиція) erudition; ( майстерність) skill

1) фундаментальні знання, основи

2) лiнгв. фонові знання

1) фундаментальні знання, основи

2) лiнгв. фонові знання

ФІЛОСОФІЯ ( від грецьк. φιλοσοφία - любов до мудрості) - особливий різновид духовної культури, призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності. Наслідком цього осмислення є формування в сфері суспільної свідомості системи засадничих поглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливості його осягнення людським розумом. Необхідність філософського осмислення світу закорінена в самій природі людської життєдіяльності, в постійній потребі трансляції людського досвіду та самоутвердження особистості, пошуку цілеспрямовуючих ідей. У духовному житті суспільства філософська культура, виконуючи притаманні їй функції, набирає ряду іпостасей. За своїм основним змістом Ф. відіграє роль світогляду і, як така, дає концептуальний вираз людського світовідношення - світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, відношення мислення і буття, духовного і матеріального. Ф. націлена на вироблення системи ідей, які виражають певне ставлення людини до соціальної та олюдненої природної дійсності, духовного життя і тим самим визначають сукупність вихідних орієнтирів, що зумовлюють програму суспільної поведінки людини В. цьому відношенні Ф. покликана створити концептуальну основу для становлення і розвитку системи життєвих цінностей та ідеалів. Світоглядні ідеї та гуманістичні ідеали формуються в усіх сферах духовно-практичного освоєння дійсності - міфології, релігії, мистецтва, літератури, публіцистики, моралі, політики, буденної свідомості тощо. Проте від інших форм світогляду, зокрема міфології та релігії, які спираються на вірування та фантастичні уявлення про світ і людське буття, від буденного світогляду, що визначається традиціями і безпосереднім життєвим досвідом, від художніх форм світогляду, що ґрунтуються на чуттєво-образному зображенні дійсності, філософія відрізняється тим, що будує свою картину світу і місце людини в ньому на основі теоретичного осмислення суспільно-історичного досвіду, надбань культури та здобутків наукового пізнання, використовуючи раціонально-понятійні форми побудови світоглядних систем і логічні способи їх обґрунтування. Тим самим Ф. виробляє духовні передумови та логічні критерії свідомого пошуку і вибору розумної, найбільш придатної для практичних потреб системи світоглядних ідей і переконань. Для Ф. як світоглядної системи та системи суспільних цінностей характерні риси духовно-практичного освоєння дійсності, що робить її однією із форм суспільної свідомості і зближує з мистецтвом. Ф. як раціонально-понятійна і логічно обґрунтована побудова наділена рисами теоретичного освоєння дійсності, що надає їй статусу науки. Однак Ф. є особливою наукою. Вона виконує специфічні пізнавальні функції, що їх не бере на себе жодна з природничих чи соціогуманітарних наук або сукупність конкретно-наукового знання в цілому Я. к кожна наука Ф. має свій власний предмет і метод дослідження, властиве їйг специфічне знання. Предмет філософського дослідження окреслює коло загальнозначущих проблем, що хвилюють людство в конкретно-історичних умовах суспільного буття і потребують свого з'ясування та обґрунтованого розв'язання. Стрижневими серед них є проблеми істини, краси, добра і свободи та шляхів їх досягнення. В їх контексті Ф. розмірковує над питаннями про минуле, теперішнє і прийдешнє, про людську долю, життя і смерть, про вічність і швидкоплинність, про людський розум, його можливості і границі, про людську діяльність і цілепокладання, правду і справедливість, моральність і доброчинність, людяність (гуманність) і толерантність, волю і стражденність, приниженість і самоствердження, про мету і сенс людського життя, про щастя і шляхи його досягнення. Ці проблеми є наскрізними для всього людства, проходять через усю його історію і отримали назву "вічних проблем". Проте кожна історична епоха і досягнутий рівень людського пізнання ставлять, трактують і розв'язують "вічні проблеми" по-своєму, завдяки чому Ф. виступає своєрідним індикатором того, чим живе, чим стурбоване і про що мріє людство, які тенденції, сили і механізми його рухають. Це дало підстави нім. філософові Гегелю образно визначити Ф. як епоху, схоплену думкою. Істотними рисами філософського методу є умоглядність і раціональність, застосування засобів чистого розуму для усвідомлення і концептуального відтворення об'єктивної реальності. До основних з них належить аналіз і синтез, дедукція і індукція, порівняння і аналогія, абстрагування і узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного. Особливість філософського методу полягає ще й у тім, що він застосовується до пізнання природної і соціальної реальності не безпосередньо, а опосередковано. Вихідним матеріалом для філософського осмислення виступають багатоманітне формоутворення матеріальної і духовної культури, історія їх розвитку і актуальне функціювання, найважливіші досягнення природничих і соціогуманітарних наук З. цього боку філософія набирає іпостасі умоглядної рефлексії, роздумів, розмірковувань над усім багатством сукупного суспільно-історичного досвіду людства, виступає самосвідомістю культури, критичним переосмисленням ідеалів і цінностей, що склалися. Філософське знання, що продукується в процесі філософської рефлексії, виражається через систему філософських категорій і понять, що означають фундаментальні властивості буття, способи його людського членування і пізнання. Особливістю філософських категорій і понять є їхня гранична всезагальність, що надає їм характеру універсалій. Цим зумовлена та обставина, що їх зміст найчастіше визначається через альтернативні протиставлення і утворення парних концептуальних структур: матерія і дух, рух і спокій, причина і наслідок, суб'єкт і об'єкт, істина і омана, краса і потворність, добро і зло, свобода і неволя тощо. Нерідко філософське знання формується у вигляді філософських систем і вчень, які з певних світоглядних, пізнавальних і методологічних позицій дають витлумачення і розв'язання висунутих проблем. На відміну від природничих і соціогуманітарних наук, які намагаються із своїх положень максимально усунути суб'єктивний момент і відобразити об'єкт таким, яким він є самим по собі, безвідносно до суб'єкта, Ф. в основу своїх теорій покладає відношення суб'єкта до об'єкта, свідомо включає в свої побудови людський, оцінювальний момент, розглядає дійсність і людину в ній не лише з погляду сущого, а й належного, враховуючи людські цілі і проекції буття в майбутнє. При цьому Ф. не просто сприймає готові результати пізнання та факти формоутворень культури, а й досліджує шляхи виникнення їх, виявляє приховані смисли та тенденції розвитку людського буття, усвідомлює суперечності і потреби пізнання та практики, насамперед у галузі методу мислення і практичної діяльності, вдосконалення категоріального апарату Т. им самим Ф. набирає функції загальної методології. Це не означає, що Ф. претендує на роль наднауки чи науки наук або що вона володіє універсальною методою, яка безпосередньо відкриває істину. Свою загальнометодологічну функцію Ф. виконує тим, що, будучи умоглядним витвором і раціональною реконструкцією теоретичного та духовнопрактичного освоєння світу, створює загальне культурно-смислове, інтелектуальне поле і формує адекватний йому концептуальний лад мислення. Цим спонукає і скеровує пошук, постановку і розв'язання пізнавальних і практичних проблем. Особливо важливу методологічну роль відіграє Ф. на переломних етапах суспільного розвитку і наукового пізнання, коли філософські узагальнення залишаються чи не єдиними орієнтирами, які дозволяють організувати і спрямувати пошук. Оскільки філософське знання і його теоретичні побудови не мають свого прямого експериментального забезпечення, вимога істинності щодо них не має повсюдного застосування. Вони далеко не завжди можуть бути перевірені на предмет істинності чи хибності. Пізнавальна значимість філософського знання нерідко оцінюється за його здатністю пробуджувати свідомість та будити думку, за його аналітико-синтетичними можливостями чи методологічною продуктивністю. Відомо, наприклад, що філософія Маха була методологічною опорою Ейнштейнові при створенні спеціальної і загальної теорії відносності в період кризи в фізиці в кін. XIX - поч. XX ст., хоч істинність цієї філософської системи в цілому викликає обґрунтовані сумніви. Ф. зародилася на ранніх фазах цивілізації в умовах поглиблення поділу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, поступового накопичення позитивного знання про процеси і явища навколишнього світу, яке вже не вкладалося в парадигми міфологічної свідомості. Перші філософські системи виникли в І тис. до н. е. в Китаї (Лао-Цзи, Мо-Цзи, Конфуцій), в Індії (локаята, веданта, йога); в VI - V ст. до н. е. в Стародавній Греції (Елейська школа, Мілетська школа, Геракліт, Демокрит, Епікур, Сократ, Піфагор, Платон, Аристотель), в І ст. до н. е. - II ст. в Стародавньому Римі (Лукрецій, Сенека, Аврелій) Т. ермін "Ф." вперше з'явився у Піфагора В. античних філософських системах з різних світоглядних позицій змальовувалася загальна картина світобудови і формувалися первісні уявлення про природу людини частково на основі систематизації позитивних результатів пізнання, а частково за рахунок припущень і вигадок. АнтичнаФ. мала синкретичний характер. В ній містилося власне філософське знання, яке в зародковій формі утримувало в собі майже всі філософські напрями, що розвинулися пізніше, хоч уже в стародавні часи в загальних рисах окреслились як окремі філософські дисципліни - метафізика, логіка, етика; філософські напрями - скептицизм, стоїцизм, містицизм, платонізм. Антична Ф. виступала формою систематизації конкретно-наукового знання, завдяки чому її характеризують ще як натурфілософію. Особливістю античної Ф. було також те, що вона в своїх системах і типах філософування відбивала цивілізаційні особливості стародавніх суспільств, типів культур і форм світосприйняття. Якщо західна антична Ф., орієнтуючись переважно на науку, заклала логіко-раціоналістичні традиції освоєння світу, то східна Ф., істотно спираючись на житейську мудрість, висунула на передній план духовно-емоційні форми, моральне удосконалення та духовно-вольовий самоконтроль. У наступні історичні епохи розвиток філософської думки супроводжувався істотними перетвореннями її предмета та суспільних функцій. Занепад античного суспільства і його культури, перехід до Середньовіччя викликали до життя свої типи філософської рефлексії, які відбивали основні суперечності епохи: з одного боку, безроздільне панування релігійної свідомості, авторитаризму церкви та релігійного укладу життя, з другого - поступове економічне зростання, розвиток мистецтва, природничих наук і викликаний ним певний технічний прогрес. На зміну античній Ф. в II ст. до н. е. - II ст. прийшов гностицизм, який синтезував античну Ф., християнське віровчення і східні релігії та наукові здобутки; в І - VIII ст. - патристика, що являла собою варіант релігійної Ф., який поєднував еллінські філософські традиції з християнським віровченням. Значне поширення патристика мала в Україні. Вона продовжила етичні традиції філософської думки Київської Русі. Перекази "ІЇІестидення" Василія Великого, яке вважалося своєрідною енциклопедією того часу, містили значний природознавчий матеріал і сприяли утвердженню світського світогляду, зокрема ідеї про працю як умову тілесного і морального здоров'я Я. к продовження патристики, в IX - XV ст. розвивається схоластика (Дуне Скот, Тома Аквінський, Бекон, Оккам), що характеризується теоцентризмом, синтезом християнського віровчення і раціоналізму. Найважливішими досягненнями схоластики були розробка способів і процедур логічного доведення, ідеї логічної машини, постановка проблеми про природу універсалій, подальше накопичення конкретно-наукових знань. У цей час розвиваються і елементи реалістичного світорозуміння (Ван Чун, Ібн Сіна, Ібн Рушд). В XIV - XVI ст. в Європі розвивається Ф. Відродження. Вона охоплює соціально-філософський напрям (Петрарка, Еразм Роттердамський, Мор, Кампанелла, Монтень) та натурфілософію (Парацельс, Бруно, Кардане, Коперник, Галілей). Ф. Відродження характеризує перехід від теоцентризму до антропоцентризму, вона формує гуманістичний світогляд, висуває ідеї нового соціального і державного устрою В. она має антирелігійне і антисхоластичне спрямування, виробляє наукові погляди на світобудову, обстоює суверенність наукового мислення та істин науки, започатковує методологію механіцизму. Становлення Ф. Нового часу тісно пов'язане з епохою формування буржуазних суспільств у Європі, великими географічними відкриттями і важливими досягненнями природознавства. В XVII ст. видатними мислителями - Беконом, Декартом, Гоббсом, Спінозою - створюються філософські системи, які відстоюють матеріалістичний погляд на світ, виробляють раціоналістичні та емпіричні засади наукового методу, осмислюють взаємозв'язок розуму і досвіду, чим закладають методологічні передумови теоретичного та експериментального природознавства. Чітко заявляють про себе раціоналізм і емпіризм як альтернативні методологічні системи. Ф. європейського Просвітництва XVIII ст. (Локк, Вольтер, Руссо, Монтеск'е, Гольбах, Гельвецій, Дідро, Лессінг, Шіллер, Гете) розкрила багатоманітність підходів до осмислення природної і соціальної дійсності, взаємозв'язку людини і суспільства, суспільства і держави на основі ідеї природного права та свободи, показувала силу знання і просвіти в суспільному житті. В ній на передній план вийшов філософський матеріалізм, досягла завершеності методологія механіцизму. Утворилися широкоохватні системи об'єктивного (Ляйбніц) та суб'єктивного (Берклі, Г'юм) ідеалізму. З відокремленням від філософії математики, фізики, астрономії, біології тощо натурфілософія поступово втратила своє значення. Поширення ідей європейського Відродження та Просвітництва в Україні припало на XV - XVIII ст. і відбувалося в умовах наростання соціального, національного та релігійного гніту, посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, пробудження національної свідомості, що обумовило його особливості. Дрогобич, Русин, Оріховський, Смотрицький, Потій, Могила, Галятовський, Баранович, Вишенський у формі релігійної полеміки відображали боротьбу укр. народу за своє соціальне і національне визволення, проголошували ідеї політичних свобод, патріотизму, служіння спільному благу, соціальної справедливості. Розвиток ідей гуманізму і просвітництва тісно пов'язаний з діяльністю в Україні братств і братських шкіл, особливо з Острозькою, Львівською та Київською. Вчені КМА (Гізель, Козачинський, Кониський, Прокопович, Тодорський, Яворський) розвивали науково-просвітні ідеї, розробляли гуманістичне вчення про людину, природне право та суспільний договір, відстоювали раціонально-логічними засобами православне віровчення. Великий філософ, просвітитель, гуманіст і свободолюбець Сковорода розробляв етичне вчення, серцевиною якого була проблема людини, її внутрішнього світу і морального вдосконалення. Від нього веде філософський напрям, який був розвинутий Юркевичем і отримав назву Ф. серця, що справила помітний вплив на філософську думку інших країн. Визначним явищем у розвитку світової філософської думки стала класична нім. Ф. друг. пол. XVIII - перш. пол. XX ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах), яка витворила розгорнуті філософські системи на основі принципу тотожності мислення і буття, дала осмислення колізій тогочасного суспільства і пізнання, проблем розуму та його границь, досвіду і практики, діяльності як опредмечення і розпредмечення, моральності і свободи; висвітлила діалектику як особливий тип світогляду і мислення Н. а рос. ґрунті ідеї класичної нім. Ф. у поєднанні з матеріалізмом активно розвивали Герцен, Огарьов, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв, створивши ідеологію революційного демократизму Р. ос. релігійна Ф., яка поєднувала християнський платонізм, шеллінгіанство і містику, розглядала православне віровчення як розуміння всезагального буття і рос. ментальності (В. Соловйов, Флоренський); розвивала в річищі релігійного екзистенціалізму філософію особи і свободи (Бердяєв). Концепція соціальних і демократичних перетворень була провідною у творчості укр. гуманістів і демократів серед. XIX - поч. XX ст. Шевченка, Лесі Українки, Франка, вченихсуспільствознавців Костомарова, Потебні, Драгоманова, Грушевського, які пропагували ідеї соціальної і політичної свободи, національного визволення, соціальної справедливості і рівності, провідної ролі трудового народу в суспільно-історичному поступі, піднесення національної самосвідомості і розвитку національної культури та освіти укр. народу. В XIX та XX ст. виникає цілий ряд філософських течій, шкіл, систем і вчень, які набули глобального поширення і сформували сучасні типи світогляду та філософського мислення. В серед. XIX ст. в Європі виникає, а в кін. XIX та у XX ст. набуває поширення марксизм (Маркс, Енгельс), який створює діалектичний та історичний матеріалізм, матеріалістичне розуміння історії, формує діалектико-матеріалістичну методологію, застосовує їх до обґрунтування комунізму; соціал-демократизм, ідейні основи якого заклали Каутський і Бернштейн. Потужною філософською течією став позитивізм, що виник у XIX ст. і пройшов певні етапи розвитку: класичний (Конт, Дж.Ст.Мілль, Спенсер); емпіріокритицизм (Мах, Авенаріус); неопозитивізм, одним із виявів якого стала діяльність в кін. XIX - пер. пол. XX ст Л. ьвівсько-Варшавської школи (Твардовський, Лукасевич, Каторбинський, Айдукевич, Лесьневський, Тарський, Татаркевич, Балей, Мостовський), яка зробила вагомий внесок в аналітичну Ф., логіку і методологію науки, зокрема в філософський аналіз мови науки, розробку проблем логічних підстав науки і наукових теорій, теорії дедукції та індукції, систем некласичних логік та логічної семантики. Значна увага приділена проблемам психології, етики, естетики. Розширення логіко-філософської проблематики пов'язане з діяльністю в 20 - 30-х рр. XX ст. Віденського гуртка (Шлік, Карнап, Гемпель, Фейгль, Нейрат, Гедель) та широкого кола співпрацюючих з ним мислителів (Франк, Найгель, Айєр, Кайл та ін.), який сформував напрям логічного позитивізму в Ф. науки. Центральна ідея - відмова від традиційних філософських методів і застосування концептуальних та технічних засобів формально-логічного аналізу наукового знання. Зробив значний внесок у розвиток сучасної формальної логіки і логіки науки. Окремі варіанти неопозитивізму містять праці Рассела, Бриджмена (операціоналізм), Поппера, а також лінгвістична філософія (Вітгенштайн, Мур, Райл, Остин, Тулмін), постпозитивізм (Кун, Лакатос, Феєрабенд). Значного поширення і впливу набули екзистенціалізм, започаткований в серед. XIX ст. К'єркегором і презентований творчістю Ясперса, Камю, Марселя, Гайдеггера, Сартра, близькими йому є Ф. життя (Ніцше, Дильтей, Вергсон, Шпенглер) та неофрейдизм (Фромм, Хорні, Салліван); прагматизм, започаткований в кін. XIX - на поч. XX ст. Пірсом і розвинутий Джемсом, Дж. Мідом, Шіллером, Дьюї; системний підхід (Берталанфі, Ешбі, Месарович), що сформувався в серед. XX ст., близько до нього прилягає структуралізм (Леві-Строс, Фуко, Малиновський, Парсонс); постмодернізм (Ліотар, Рорті.Деррида, Р. Варт та ін.), який вийшов на філософську арену в кін. XX ст. Дедалі більшого значення набуває Ф. космізму (Ціолковський, Вернадський). Сучасна Ф. являє собою складну і розгалужену систему знань, диференційовану не тільки за напрямами, а й за своїм предметом, утворюючи сукупність самостійних філософських дисциплін, що тісно взаємодіють між собою. Найрозвиненішими є філософська онтологія, пізнання теорія, логіка, методологія, соціальна Ф., філософська антропологія, моральна Ф., етика, естетика, Ф. історії, Ф. культури, Ф. науки, Ф. мистецтва, Ф. політики, Ф. права, Ф. релігії, феноменологія, праксеологія, герменевтика, аксіологія, історія Ф. Кожна дисципліна в межах окремих філософських напрямів і течій може істотно вар'юватися - відповідно до їхніх світоглядних і методологічних засад. У своєму розвитку Ф. умовно пройшла класичний (до серед. XIX ст.) і некласичний (XIX - XX ст.) періоди. Нині вона вступає в постнекласичний період, зумовлений кардинальними цивілізаційними зрушеннями на межі двох останніх тисячоліть - становленням інформаційного і високотехнологічного суспільств, екологічною, моральною, демографічною, антропологічною кризами, техногенними катастрофами тощо.

ТЕОРІЯ ( від грецьк. υεωρία - розгляд, міркування, вчення) - 1) В широкому розумінні - особлива сфера людської діяльності та її результатів, яка включає в себе сукупність ідей, поглядів, концепцій, вчень, уявлень про об'єктивну діяльність, протистоїть практиці як предметно-чуттєвій діяльності і водночас перебуває з нею в органічній єдності. Т. виростає з практики, узагальнює її та обґрунтовується нею, а практика осмислюється, організується і спрямовується Т. В цьому розумінні Т. набуває дещо метафоричного значення. Філософський зміст взаємодії Т. і практики розкривається через взаємозв'язок категорій теоретичного і практичного. 2) У власному розумінні - форма вірогідних наукових знань, що дає цілісне і систематичне уявлення про закономірності та сутнісні характеристики об'єктів. Т. є найрозвинутішою і найдосконалішою формою організації наукового знання. Серед інших форм (абстракції, асоціації абстракцій, гіпотези тощо) Т. вирізняється багатьма ознаками і насамперед будовою і пізнавальними функціями. В процесі пізнання Т. виступає як система понять, висловлювань, умовиводів, зведених до єдиного об'єднавчого начала, роль якого відіграє певна узагальнююча ідея. Характерним для будови теорій є те, що всі її твердження і поняття поділяються на дві групи. Перша, кількісно невелика, охоплює сукупність вихідних понять і тверджень, що лежать в основі Т. і формулюють фундаментальні закони чи властивості об'єктів, які вивчає теорія. Вихідні твердження називаються принципами, постулатами або аксіомами. Другу групу становить сукупність похідних понять і тверджень Т., що з тією чи іншою силою логічної необхідності випливають з вихідних тверджень. Похідні твердження називаються логічними наслідками, висновками або теоремами. Прийнятий спосіб логічного встановлення істинності теорій (спосіб доведення) тісно пов'язує між собою всі поняття та твердження і створює логічну структуру Т., надаючи їй характеру цілісної, відносно замкненої системи знання. В пізнавальному відношенні Т. є істинним знанням. Вона є узагальненням об'єктивних фактів, досвіду, суспільно-історичної практики людей, формулює закони, що визначають відношення між об'єктами. Т. є формою систематизації наукових знань, способом опису об'єктивної дійсності та засобом пояснення її закономірностей. Т. здатна передбачати нові явища, закономірності, тенденції розвитку тощо. Кожна розвинена наука будується з багатьох відносно самостійних і пов'язаних між собою Т. Розрізняють різні типи Т. За предметом їх поділяють на математичні, фізичні, біологічні, соціогуманітарні тощо; за будовою - на дедуктивні, істинність тверджень яких встановлюється шляхом виводу із тверджень вихідних, і недедуктивні, істинність тверджень яких доводять за допомогою аргументації фактами. Дедуктивні Т., побудовані як логічне мислення, називаються формалізованими. За характером відношення до дійсності розрізняють Т. змістовні, коли Т. є відображенням конкретної частини реальності, і формальні, коли Т. виступає тільки як форма, безпосередньо не пов'язана з тією чи іншою предметною областю. Формальні Т., що їх розглядають як сукупність упорядкованих знаків, називають знаковими або логістичними системами; коли ж упорядковану сукупність знаків розглядають у зв'язку з певними їх значеннями, то такі формальні Т. називають мовами (Т. як мова) С. еред сукупності Т., споріднених за своїм предметом, виділяють фундаментальні Т., які займають провідне місце в тій чи іншій науці. Вони є основою її розвитку, формують спосіб мислення, який панує в цій науці. Напр., у сучасній фізиці такими Т. є квантова механіка, теорія відносності, в біології - еволюційна теорія, генетика. В сучасних умовах Т. виступає основною формою розвитку науки. Т. виникає, як правило, у вигляді гіпотези на базі узагальнення наукових фактів. Гіпотеза переростає в Т. внаслідок перевірки її за допомогою досліду, спостереження, практичного застосування.

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ім. Г.С. СКОВОРОДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ - наукова установа для розробки фундаментальних проблем філософської науки і координації філософських досліджень в країні, підготовки наукових кадрів. Створений 1946 р. в Києві. І. ф. очолювали: акад. М.Е. Омельяновський (1946 - 1952), чл.-кор. Д.Х О. стрянин (1952 - 1962), акад. П.В К. опнін (1962 - 1968), акад. В.І. ІПинкарук (1968 - 2001), од 2001 р. - чл.-кор. М.В. Попович. У розвитку І.ф. вирізняється три періоди. Перший (1946 - 1960) характеризується тим, що його наукова діяльність була дуже обмеженою ідеологічним контролем. Однак уже в той час І.ф. видав пращ, в яких зроблено серйозні кроки до осмислення досягнень фізики пер. пол. XX ст. (М.Е. Омельяновський, М.Б. Вільницький), висвітлення світогляду визначних представників укр. культури і науки - Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, П. Грабовського, М. Максимовича (Д-Х. Острянин, І.П. Головаха, В.Ю. Євдокименко, М.В. Гончаренко, О.Г. Білоус). Другий період (1961 - 1990) відзначається потужним професійним зростом і кадровим зміцненням, істотним розширенням і урізноманітненням тематики досліджень, різким скороченням кон'юнктурної тематики, створенням нових та реорганізацією існуючих наукових підрозділів, надаючи їм нового наукового спрямування. Попри незначну кількість видань, які мали апологетичний характер і намагалися підвести філософський ґрунт під ідеологічні та політичні догми, що нав'язувалися, переважна більшість наукових розробок і видань цього періоду були присвячені актуальним проблемам філософської науки. В цей час започатковуються нові наукові напрями, набирають нового повороту існуючі. Виросла група науковців, яка отримала наз ву "Київської школи філософів". Засновано новий напрям у філософії науки - логіку наукового дослідження (П.В. Копнін, М.В. Попович, С.Б. Кримський, П..Ф. Йолон, А.Т. Артюх, Є.Є. Лєдніков), у межах якого засобами формального та концептуального аналізу досягається реконструкція наукового дослідження як логічно послідовного процесу. Накреслився відхід від ортодоксальних схем аналізу філософських проблем природознавства і перехід до розробки нового концептуального апарату (П.С. Дишлевий, Н.П. Депенчук, Ф.М. Канак, В.С. Лук'янець). Розгортаються дослідження філософських проблем людини, умов формування та функціювання людського світогляду, людського світовідчуття та світосприймання (В.І. Шинкарук, В.П. Іванов, О.І. Яценко, М.Ф. Тарасенко, В.Г. Табачковський, М.О. Булатов). Висвітлення історії укр. філософії та укр. культури взагалі вперше було поставлено на міцну базу історичних першоджерел. Розпочато вивчення недосліджених періодів, подій і явищ укр. філософської культури, філософської спадщини визначних мислителів минулого, зокрема, діячів Києво-Могилянської академії (В.М. Нічик, В.С Г. орський, М. В. Кашуба, М. Рогович, В.І. Іваньо). Видані фундаментальні праці з історії класичної нім. філософії (В.І.Шинкарук, М.О. Булатов). Були виконані розробки з методології соціального пізнання (В.І. Куценко, М.М. Мокляк, І.В. Бойченко, М.І. Михальченко, Ю.Д. Прилюк), соціально-психологічної структури особи та умов її формування (Л.В С. охань, О.А. Донченко). Вперше в Україні були застосовані методи конкретної соціології до вивчення радянської дійсності і обґрунтовані соціологічні концепції, істотно відмінні від офіційних (В.П. Чорноволенко, Ю.П. Сікорський, В.Л. Оссовський, В.І. Волович, В.І. Паніотто, А.О. Ручка, Є.І. Головаха, К.К. Грищенко). В кінці 70-х соціологічні підрозділи були об'єднані у Відділення соціології І.ф., а в кінці 80-х реорганізовані в окремий Ін-т соціології НАН України.. За свої наукові новації І.ф. і його науковці зазнавали гострих ідеологічних нападів та політичних звинувачень з боку партійних органів і ортодоксальних філософів. У третій період (од 1991р.) була перебудована тематика і науково-організаційна структура І.ф. відповідно до сучасних потреб трансформації укр. суспільства та духовного відродження, тенденцій розвитку світової філософської науки. Здійснені розробки і видані фундаментальні праці з актуальних проблем філософської антропології (В.І. Шинкарук, В.Г. Табачковський, М.О. Булатов, Н.В. Хамітов, Є.І А. ндрос), філософії культури та методологічних засад осмислення історії укр. культури (В.І. Шинкарук, М.В. Попович, С.Б. Кримський, Є.К. Бистрицький, С.В. Пролеєв), естетики та філософії мистецтва (В.І. Мазепа, О.В. Білий, Р.П Ш. ульга), етики (В.А. Малахов, А.М Є. рмоленко), філософії дискурсу і філософських проблем знакових систем (М.В. Попович), логіки (А.Т. Ішмуратов, В.Й О. мельянчик), методології науки (С.Б К. римський, В.І. Кузнєцов, П.Ф. Йолон), філософії природознавства (В.С. Лук'янець, М.О. Кравченко, Л.В. Озадовська, В.Л. Храмова), екології (Ф.М. Канак, М.М. Кисельов, В.С. Крисаченко), соціальної філософії і філософії історії (М.М. Мокляк, В.І. Бойченко, В.Й. Коцюбинський), філософії нації та етносу (М.Т. Степико, Б.В. Попов, Л.Є. Шкляр), політичної філософії (В.С. Лісовий, Г.В Б. адзьо), історії філософської думки Київської Русі (В.С. Горський, Т.С Г. оліченко), філософської думки XIV - XVIII ст. (В.М. Нічик, Я.М. Стратій, В.Д Л. итвинов, О.М. Сирцова), філософської думки XIX - XX ст. (М.І.Лук, С.В. Бондар, О.С. Забужко, Л.П. Депенчук), пам'яток укр. та світової філософської думки (В.С. Лісовий, Н.П. Поліщук), історії зарубіжної філософії (В.С. Пазенок, А.Т. Гордієнко, В.В. Лях, Н.П. Поліщук, Є.М. Причепій, О.М. Соболь, Я.В. Любивий). Утворене в 1992 р В. ідділення релігієзнавства здійснило розробки і видало фундаментальні праці з філософії та історії релігії, сучасних релігійних процесів в Україні (О.С. Онищенко, А.М. Колодний, П. Косуха, П.Л Я. роцький, Л.О. Филипович, В.Є Є. ленський). Наукові розробки удостоєні Державної премії УРСР в галузі науки і техніки, шести наукових премій НАН України імені видатних учених. І.ф. співпрацює з багатьма зарубіжними науковими центрами. Має наукову бібліотеку, ж. "Філософська думка", "Практична філософія", "Філософські обрії", "Українське релігієзнавство", "Релігійна панорама", альманах "Мультиверсум". В І.ф. працює 91 науковець: 28 докт. наук, 56 канд. наук, 1 акад., 2 чл.-кор. НАН України, члени зарубіжних академій: Російської, Нью-Йоркської, Білоруської, Молдавської.

Жильсон, Етьєн Анрі (1884, Париж - 1978) - франц. релігійний філософ, провідний представник неотомізму, автор численних праць з історії європейської філософії, академік (1946), проф. Колеж де Франс, ун-тів Лілля, Страсбурга, Парижа, Гарварда, докт. Ін-ту середньовічних досліджень у Торонто (Канада) В. ласну позицію визначав як "методичний реалізм", протиставляючи її кантівському критицизму, якому, на думку Ж., властива підміна примату буття приматом пізнання. Характерною рисою філософії Ж. є виразна увага як до есенціалізму, так і до екзистенційного виміру буття. Буття і пізнання сполучаються в екзистенційному "контакті", невіддільному від віри. Ж. також належать фундаментальні дослідження в галузі історії філософії, в яких він прагне осмислити в дусі неотомізму аргументацію Платона, Аристотеля, Августина.Абеляра, Томи Аквінського та ін.

[br]

Осн. тв.: "Томізм" (1920); "Філософія Святого Бонавентури" (1924); "Вступ до вивчення Святого Августина" (1929); "Християнство і філософія" (1936); "Дайте" (1939); "Буття і сутність" (1948); "Дух томізму" (1964) та ін.

ЗАГАЛЬНА ТЕОРІЯ СИСТЕМ - міждисциплінарна галузь наукового знання, що вивчає фундаментальні властивості систем як таких, закономірності їхньої будови, поведінки, функціювання, становлення та розвитку. Основна відмінність З.т.с. від спеціальних (біологічних, технічних, психологічних, логічних, лінгвістичних) полягає в тому, що вона абстрагується від особливостей окремих видів та класів систем, виділяє їхні спільні риси та параметри поведінки, розробляє необхідний концептуальний та логікоматематичний апарат для опису їх функціювання. Розробив засадничі ідеї і сформулював першу З.т.с. у 40-х рр. XX ст Б. ерталанфі, використавши для цього диференціальне числення. Згодом були створені інші, включно з альтернативними, варіанти З.т.с., зокрема теорія всіх можливих систем (Ешбі), синергетика, параметрична З.т.с. та ін. Для побудови інших версій З.т.с. використовують апарат формальної логіки та теорії множин (Месарович), тернарної алгебри (Уйомов), теорії операцій (Акоф) та ін. Нині ідеї та поняття З.т.с. використовуються майже в усіх галузях наукового пізнання, в соціальній практиці. На них переважно базується системний підхід та системна методологія.

КАТЕГОРІЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ - універсальні, всезагальні форми історичних - діяльності, мислення та свідомості людей. К.і.н. - поняття полісемантичне; воно може мати своїм змістом: а) основні форми історичної життєдіяльності (спільнота, культура, цивілізація, формація) і роди соціально-історичного буття людей (економіка, соціальна сфера, політика, духовне життя); б) форми історичного мислення, що використовуються людьми "поза спиною їх свідомості"; в) наріжні характеристики історичного пізнання, що осягаються істориками як найзагальніші і фундаментальні поняття історії як науки; г) форми історичної самосвідомості. Категоріальна структура історичного мислення формується на основі соціально-історичної життєдіяльності людей, в ході відтворення та темпоральних глибинних змін явищ життєвого світу і їх взаємозв'язків. Інваріантні форми та співвідношення історичних подій і процесів, багато разів повторюючись в діяльності і стосунках людей, постають як онтологічний вимір категорій і в подальшому поступово закріплюються в свідомості людей вже у вигляді форм історичного мислення. Як форми мислення К.і.н. відображають загальні хронотопічні властивості людського співжиття, структуру, перебіг, ритм і взаємозалежності процесів суспільної динаміки і водночас використовуються (переважно стихійно, в неусвідомленій формі) як способи фіксації повторюваності в історії, виокремлення закономірного, віднесення одиничних, випадкових історичних подій до відповідних детерміністських вузлів перетину мережі загальних і необхідних зв'язків історичного процесу. Пізніше, відповідно до самоідентифікації та самоздійснення того чи того суспільства, культури, народу тощо, К.і.н. поступово усвідомлюються і з синкретичних, узвичаєних способів фіксації й вираження необхідного та всезагального в історії перетворюються на такі пізнавальні засоби, що свідомо формуються і застосовуються. В цьому аспекті історичні категорії виступають як універсали (чи архетипи), що схоплюють у відповідному зрізі історичний процес як цілісність. На цій підставі вони свідомо використовуються вченими як дієві інструменти автентичного осягнення історичної реальності в усій повноті та розмаїтті їх виявів. На відміну від спеціальнонаукових понять різноманітних галузевих історичних дисциплін, К.і.н. на сучасному етапі постають як цілісні духовні утворення, що актуалізують і репрезентують не тільки розсудкові, а й усі інші пізнавальні здатності людини (всю почуттєву сферу, продуктивну та репродуктивну уяву, волю, розум). Отже, К.і.н. спроможні відігравати роль не тільки, а то й не стільки неусвідомлено вживаних форм мислення чи понятійних, абстрактно-розсудкових засобів пізнання в його класичному розумінні (як суб'єкт-об'єктної взаємодії), а й своєрідних екзистенціалів, формування і дія яких засновується значною мірою на переживанні та співпереживанні; на ідіосинкразійній симпатії та "відбірковій спорідненості" (Гете), співчутті й співстражданні; на залученні не лише зовнішнього, а й внутрішнього досвіду; розпредметненні історичного "апріорі" і осягненні історії як конгеніальної людині сукупності існувань інших людей.

Коменський, Ян Амос (1592, Нивниця - 1670) - чеськ. педагог, мислитель, громадський діяч. Освіту здобув у братській школі, далі - латинській школі, в Херборнській академії і Гейдельберзькому ун-ті, де він розпочав роботу над створенням своєрідної енциклопедії під назвою "Театр усіх речей" і повного словника чеськ. мови. У зв'язку з переслідуваннями з боку католиків був вимушений емігрувати до Польщі (м. Лешно), де викладав у гімназії і завершив написання свого твору "Дидактика" (1632) З. годом "Дидактика" була дещо оновлена і в перекладі на латину дістала назву "Велика дидактика" (1633 - 1638). К. багато уваги приділяв розробці ідей пансофії ("навчання всіх усьому"), що викликало неабиякий інтерес європейських учених В. 1650 р. К. запросили до Угорщини для організації шкіл, і він зміг частково реалізувати свою ідею пансофічної школи (наукове обґрунтування її принципів). В Угорщині вчений завершив написання першого в історії педагогіки ілюстрованого підручника "Світ чуттєвих речей в малюнках" (1658). Роздуми К. над планом реформування суспільства були втілені в фундаментальній праці "Всезагальна порада про виправлення справ людських". Перші дві її частини були опубліковані в 1662 р.; рукописи п'яти подальших частин знайдено в 30-х рр. XX ст. Повний текст праці вперше опубліковано в 1966 р. в Празі лат. мовою. За своїми філософськими поглядами К. наближався до матеріалістичного сенсуалізму. Визнавав три джерела пізнання - почуття, розум і віру, наголошуючи на провідному значенні органів чуття. В розвитку пізнання К. розрізняв три ступеня - емпіричний, науковий і практичний. В суспільстві має бути впроваджена загальна освіта; дітей слід виховувати в дусі гуманізму. Разом з тим, К. не виключав вагомого значення релігії для морального виховання (постійно вів мову про необхідність підготовки людини до вічного життя). Виходячи з ідеї про пізнаваність світу, К. вважав всі явища педагогічного процесу такими, що їх можна вивчати, ними можна керувати. Людина - частина природи, яка мусить скорятися законам природи, тому педагогічні засоби повинні бути відповідними до природи. Разом з тим, принцип природодоцільності виховання передбачає вивчення законів духовного життя людини і узгодженість з ними всіх педагогічних впливів. Твори К. справили великий вплив на розвиток світової педагогіки і шкільної практики. Чимало принципів його дидактики увійшли в сучасну теорію навчального процесу. К. мріяв створити "Пансофічний коледж", де б викладалася нова експериментальна філософія. В 1641 р. на запрошення парламенту К. прибув до Англії, де сподівався заснувати свій коледж. Хоча йому це і не вдалося здійснити, але його ідеї вплинули на створення Королівського товариства.

[br]

Осн. тв.: "Театр усіх речей" (1614 - 1627); "Скарбниця чеської мови" (1612 - 1656); "Велика дидактика" (1633 - 1638); "Відкриті двері до мов" (1631); "Астрономія" (1632); "Фізика" (1633); "Пансофічна школа" (1651); "Єдино необхідне" (1668).

Іванов, Вадим Петрович (1933, Біла Церква - 1991) - укр. філософ-шістдесятник, стояв біля витоків Київської світоглядно-антропологічної школи. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка, аспірантуру цього ун-ту. Докт. філософських наук (1978). У 1962 - 1969 рр. викладач Київського художнього ін-ту, од 1969 р. - ст. наук. співр. Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. У 1979 - 1987 рр. - заст. директора цього ін-ту, в 1987 - 1989 - зав. від. філософських проблем культури. Од 1989 р. до останіх днів життя - зав. кафедрою культури Київського ін-ту політології та соціального управління. Лауреат Держ. премії України в галузі науки і техніки (1982). Творчий шлях розгортався від філософського осмислення методологічної значущості принципу діяльності у розкритті естетичного освоєння дійсності до застосування цього принципу для теоретичного осягнення суті людського буття у світі суспільно створюваної культури. Зрештою, учений виходить на проблему єдності гуманітарних, людських вимірів Всесвіту та універсальних вимірів людського буття - центральну проблему філософської антропології та філософії взагалі. Його наукові здобутки охоплюють також фундаментальні дослідження таких проблем, як практична діяльність у її єдності з духовною, досвід як найадекватніша форма й смислове осердя взаємодії людини зі світом, єдність суспільного та індивідуального у структурі досвіду, динаміка вселюдського та невідчужуваноперсонального в культурі тощо.

[br]

Осн. тв.: "Практика і естетична свідомість" (1971); "Людська діяльність - пізнання - мистецтво" (1977); "Людина та світ людини", у співавт. (1977); "Культура і розвиток людини", у співавт. (1989)та ін.

Леві-стросс, Клод (1908, Брюссель) - франц. філософ, антрополог. Навчався у Парижі. Проф. філософії у Паризькому ун-ті. Дослідження філософських проблем поєднав із фундаментальними студіями у галузі антропології; проводив широкі антропологічні дослідження у Бразилії. Засновник філософського напряму структуралізму. За Л.-С., соціальні структури - це об'єктивні сутності, які існують незалежно від людської свідомості і неповно (й специфічно) виявляються у різних суспільствах. Ці структури не є емпіричною реальністю; полем їхнього побутування є сфера позасвідомого. Оприявнення соціальних структур можливе через дослідження міфів, ритуалів, релігійних уявлень, за допомогою яких людина прагне приховати або виправдати розходження між реальним суспільством та його ідеальною візією. Структурний підхід не є "чистою" методологією; він потребує поєднання антропології, філософії, лінгвістики, психології. Особливої ваги Л.-С. надавав мові (як структурному утворенню) для пояснення усіх різновидів соціальних стосунків, зокрема такого специфічного їх сполучення, як міф. У фундаментальній праці "Структурна антропологія" він розглядає міф як "лінгвістичну сутність", що її конституює набір певних елементів, або одиниць (units). Останні Л.-С. називає "міфемами" по аналогії із власне лінгвістичними одиницями - фонемами, морфемами і семантемами. Комбінативне сполучення міфем утворює "сигніфікативну функцію міфу, яка ніяк не тотожна його смисловому наповненню, а є його структурою. Структура міфу - це певне впорядкування або розташування міфем одна стосовно одної; за допомогою міфу відбувається улагодження суспільних суперечностей з метою їхнього подолання. Позаяк міф неможливо осягнути на засадах картезіанського раціоналізму (див. Декарт) як об'єкт пізнання, то Л.-С. характеризує свій аналіз, відповідно, як "міф міфології" С. труктуру мислення первісної людини ("дикуна") Л.-С. вважає високорозвиненою, тотожною тій, яка притаманна і сучасній людині; з огляду на це, він до певної міри ідеалізує стан світоглядних, моральних спромог та орієнтацій "дикуна", в якому чуттєва й раціональна складові знаходяться у гармонійній єдності, втраченій на пізніших щаблях цивілізаційного поступу.

[br]

Осн. тв.: "Первинна структура кровної спорідненості" (1949); "Структурна антропологія". У 2 т. (1958); "Мислення дикуна" (1962); "Тотемізм" (1962).

Льовіт, Карл (1897, Мюнхен - 1973) - представник сучасної нім. філософської антропології. В ун-тах Мюнхена та Фрайбурга вивчав філософію і біологію. Од 1952 р. - проф. філософії у Гейдельберзькому ун-ті, де він займався історичною і соціальною антропологією, історією філософії. Філософська концепція Л. ґрунтується на теоретичних засадах феноменології пізнього Гу есер ля і Шелера, а також на антропологічних ідеях Feme. Людину він розглядав як природну істоту у континіумі природного світу; аналізував питання про специфічну гуманність людини, відштовхуючись від положення про її трансцендентну сутність. Для історико-філософських праць Л. характерним є зосередження на фундаментальній проблемі про співвідношення "Бог - світ - людина". Праці пізнього періоду присвячені розгляду проблеми смислу людського буття у цілісності світу. Л. прагнув розробити нову орієнтацію для сучасної людини на засадах екзистенційно-антропологічного й екологічного розуміння гуманізму.

[br]

Осн. тв.: "Індивід у ролі співлюдини" (1929); "К'єркегор та Ніцше. Або філософське та теологічне подолання нігілізму" (1933); "Смисл історії" (1949); "Гайдеггер; Мислитель смутного часу" (1953); "Знання, віра та скепсис" (1959); "Бог, людина та світ у метафізиці від Декарта до Ніцше" (1967).

ЛЮДИНА - природно-соціальна істота, якісно особливий ступінь живих організмів на Землі, здатних до свідомої саморегуляції, завдячуючи чому вона постає як суб'єкт суспільно-історичної діяльності й культури. Л. є предметом вивчення різних галузей знання: соціології, етнології, психології, фізіології, педагогіки, медицини тощо. Використовуючи розмаїті дані цих наук, філософія вивчає Л. передусім з погляду місця її у світі та її ставлення до світу. У давній кит., інд., грецьк. філософії Л. мислиться як частка Космосу, певного єдиного надчасового світопорядку, як мікрокосм ("світ у малім") - відображення й символ Всесвіту, макрокосму (котрий у свою чергу уявляється антропоморфно - як живий одухотворений організм). Від цих найперших уявлень і до сьогодні мікрокосм постає як такий, що в ньому збігаються й перетинаються усі сутнісні генерації буття - фізичне, хімічне, живе, духовне. Проте у міру розвитку цих уявлень дедалі більше усвідомлюється та обставина, що Л. здатна відособлюватися у структурі буття, прагнучи стати його деміургом, трансцендентувати за межі свого тут-і-тепер-так-буття, а відтак - мікрокосм, на відміну од макрокосму, є проблематизованим. Уже в трьох відомих людинознавчих запитаннях Канта - "Що я можу знати? Що я маю робити? На що я можу сподіватися?" - відтворено багатомірність сутнісної проблематизації Л. як універсальної істоти. Відповідно виникають фундаментальні "екзистенційні дихотомії" (Фромм) людського С. правді, наявність розуму - фактор, що спонукає Л. до розвитку, до створення власного світу, де вона почувалась би "у себе вдома", проте кожний досягнутий нею щабель розвитку залишає її незадоволеною, провокуючи на нові пошуки й рішення. Найфундаментальніша дихотомія Л. - поміж життям та смертю; від неї походить інша: хоча кожна Л. є носієм усіх родових потенційних здатностей, швидкоплинність її життя не дозволяє уповні реалізувати всі можливості навіть за найсприятливіших умов Ж. иття Л., починаючись та обриваючись у момент, випадковий для загального еволюційного процесу всього роду Л., входить у трагічну суперечність з індивідуальними зазіханнями на реалізацію усіх його можливостей. Амбівалентність способу буття Л. стала істотною перешкодою будь-яким спробам субстанціалізувати ту чи ту властивість Л. (на кшталт "zoo politikos", "homo sapiens", "homo faber" тощо). Сучасна філософія намагається уникати такої субстанціалізації. Так, при зіставленні різних виявів людського світовідношення стає зрозумілим, що фантазія й гра, котрі уможливлюють хоча б короткотривале вивільнення од фактичності, од невблаганної повинності "так-буття", є для Л. "рятівними" здатностями, не менш важливими й споконвічними, аніж праця, панування, любов і смерть (Фінк). Постає питання, чи повинна взагалі філософія претендувати на створення остаточної "картини Л.", котра б зводилась до загальних формулювань - на кшталт "духовної сутності", "діючої сутності" тощо. Натомість Больнов, посилаючись на Плеснера, пропонує "принцип відкритого питання", максимальну завбачливість для "нових неочікуваних і незавбачливих відповідей". Деякі досліджувані риси Л. виявляються пов'язані одна з одною цілком довільно, деякі - цілеспрямовано: ми не можемо знати, чи йдеться про певні сумірні риси, чи ж бо про такі, що перебувають у стані безнастанної суперечності. Усім цим підтверджується принципова світоглядно-антропологічна теза Гегеля та Достоєвського: поки людина живе, вона ще не сказала свого останнього слова, через що її не можна визначити остаточно.

Плеханов, Георгій Валентинович (1855 р., с. Гудаловка Тамбовської губ. - 1918) - рос. філософ-марксист, політичний діяч, публіцист, один із засновників рос. соціал-демократії. Навчався у Воронежі (закінчив військову гімназію) та в Санкт-Петербурзі (Гірничий ін-т). Од 1875 р. - активний учасник революційного руху в Росії. Був членом народницької організації "Земля і воля", після розколу якої (1879) відійшов від народництва і звернувся до марксизму, як теорії, що її вважав найбільш прийнятною для суспільно-економічних умов Росії. Од 1880 р. перебував в еміграції. Був впливовим діячем РСДРП (основний автор програми РСДРП, прийнятої на II з'їзді партії (1903); полемізував із ідеологією і практикою очолюваної Леніним більшовицької фракції. П. - прихильник соціалізму як кінцевої мети робітничого руху. Соціалізм розглядав як суспільство, яке виникає на основі закономірних процесів, що відбуваються на стадії зрілого "класичного" капіталізму В. ідповідно, П. відкидав саму можливість волюнтаристського втручання у поступ історичного процесу, зокрема впровадження соціалізму шляхом перевороту в умовах Росії, яка тільки розпочинала свою капіталістичну еволюцію. Під час революції 1905 - 1907 рр. виступав проти збройної боротьби із царизмом. Засуджуючи Жовтневу революцію 1917 р., П. дотримувався помірковано-легітимних позицій. В рамках марксистської філософської традиції П. здійснив масштабну спробу систематизації та викладу основних засад марксизму, розглядаючи останній в контексті світового розвитку філософського матеріалізму і діалектики. Для філософської спадщини П. характерне послідовне відстоювання пріоритету теорії над практикою, визнання методу визначальним стосовно результату, а також розуміння філософії (перш за все марксистської) як універсальної світоглядної системи, яка визначає розвиток усіх наук і є основою практичної діяльності (зокрема політичного курсу). Філософія, заП., підсумовує і синтезує пізнання буття певної епохи. У соціальній філософії спирався в основному на детерміністські постулати "економічного матеріалізму", згідно з яким визначальним в історичному процесі є ступінь розвитку виробничих сил суспільства. Разом з тим П. приділяв значну увагу ролі соціальної психології та ідеології у соціальних процесах. У галузі естетики обстоював думку про залежність естетичної цінності твору мистецтва не тільки від його ідейного змісту, а й від форми (як самостійного чинника).

[br]

Осн. тв.: "Анархізм і соціалізм" (1894); "До питання про розвиток моністичного погляду на історію" (1895); "Нарис з історії матеріалізму" (1896); "Фундаментальні проблеми марксизму" (1908).

ПСИХОЛОГІЯ ( від грецьк. ψυχή - душа; λογοζ - вчення) - наука про становлення, розвиток, закономірності психіки людини та тварин. До серед. XIX ст. П. була структурною частиною філософії і розвивалась у її межах. Упродовж століть явища, що їх вивчала П., підводилися під загальне поняття "душа". Перший систематичний виклад П. належить Аристотелю, який розглядав "душу" не як тонку матерію (на відміну від Анаксимена, Геракліта, Демокрита, Епікура), а як форму організації живого тіла. У філософії Нового часу П. - передовсім вчення про властивості суб'єкта пізнання, які допомагають або заважають осягненню об'єктивного світу. Декарт протиставляв акти рефлексії над власними думками актам реакції на зовнішні реалії і визначав свідомість як особливу непросторову субстанцію, що її суб'єкт може споглядати завдяки інтроспекції ("внутрішньому зору"). Гоббс, Локк, Г'юм створили концепцію асоціацій; Спіноза - вчення про афекти. Ляйбніц та Гербарт ввели поняття позасвідомого. Виділення П. в окрему наукову дисципліну відбувається у XIX ст., що було пов'язано із досягненнями природничих наук, передусім біології. В кін. XIX ст. активно розвиваються дослідження процесів пам'яті (Еббінгауз), уваги (Кеттел), емоцій (Джейтс) та навиків (Торндайк). На поч. XX ст. виникли три методологічних підходи, які зумовили розвиток П. у пер. пол. XX ст.: психоаналіз, гештальтпсихологія, біхевіоризм. Психоаналіз звертається до динаміки взаємодії свідомого та позасвідомого, зосереджується на дослідженні останнього, знаходячи в ньому фундаментальні комплекси, що зумовлюють внутрішнє життя людини Г. ештальтпсихологія вивчає цілісні психічні структури ("гештальти"), які не можна розкласти на елементи. Біхевіоризм розглядає поведінку людини як сукупність реакцій на стимули зовнішнього середовища. В серед. XX ст. на основі філософської антропології та персоналізму виникає традиція "гуманістичної психології", смисловим центром якої є людська особистість та умови її самоактуалізації (Роджерс, Маслоу). Включення в "гуманістичну П." екзистенційної проблематики приводить до появи екзистенційної П. (Мей, Франкл, Ялом) та онтопсихології (Менегетті), в яких досліджуються феномени часу, смерті, сенсу життя, свободи. В цей же період формується діяльнісний підхід у П. (Рубінштейн, Леонтьєв). Виготський досліджує соціокультурну обумовленість індивідуальної свідомості. В укр. П. розвивається ідея про те, що психіка не тільки детермінується об'єктивною реальністю, а й сама детермінує поведінку та діяльність особистості, а тому є особливим буттям. Наприкін. XX ст. в Україні розвивається "П. вчинку" як різновид екзистенційної П., в якій вчинок є способом онтологізації психічного.

Риккерт, Генріх (1863, Данциг - 1936) - нім. філософ; навчався у Фрайбурзі та Гайдельберзі. Його філософські погляди зазнали впливу Фіхте, Гегеля, Канта та найбільше - Віндельбанда, який був одним із засновників Баденської (або Гейдельберзької) школи неокантіанства. Головна ідея цієї школи - про засадничу роль цінностей в епістемології, що була трансформована у філософії Віндельбанда у тезу про принципову відмінність наук про природу та наук про культуру, - знайшла подальший розвиток у розрізненні Р. чотирьох сфер буття. Перша сфера охоплювала чуттєві об'єкти і становила предмет науки. Друга - це сфера об'єктів культури - історії, мистецтва, моралі та ін. Осягнути ці останні об'єкти можливо тільки шляхом розуміння, а не раціональних узагальнень. Розрізнення перших двох сфер ішло у річищі поділу Віндельбандом наук на номотетичні (вивчають закони природи) та ідеографічні (або індивідуалізуючі). Р. вважав, що обидві сфери ціннісно залежні, але друга - більшою мірою, ніж перша. Третя сфера, що її вирізнив Р., утворювала певне підґрунтя (т. зв. "профізичну" реальність) для чуттєвих та культурних об'єктів. Четверта - охоплювала сферу метафізичного буття.

[br]

Осн. тв.: "Об'єкт знання" (1892); "Науки про культуру і науки про природу" (1899); "Проблема філософії історії" (1905); "Гейдельберзька традиція у німецькій філософії" (1931); "Фундаментальні проблеми філософії, методології, онтології, антропологи" (1934).

ФІЛОСОФІЯ ЕКОЛОГІЇ - галузь філософських досліджень, яка акцентує увагу на аналізі впливу екологічних проблем та їхнього розв'язання на методологію сучасного наукового пізнання та формування основних світоглядних орієнтацій сучасної людини. Під впливом нинішніх екологічних реалій набувають особливої гостроти та актуальності питання узгодження раціонального та реального, розуму і сумління, сцієнтизму і антисцієнтизму, духовного та чуттєвого, зовнішнього і внутрішнього світу людини. Ці проблеми, що традиційно вважалися автономними і самостійними, у межах Ф.е. утворюють єдиний комплекс і переконливо демонструють свою взаємозалежність. Досягнення науково-технічного прогресу спровокували хибні сподівання на безмежну владу людини над природою. Втративши інтуїтивне відчуття єдності з природою, людина почала розглядати природу передусім як передумову для розвитку складної інфраструктури соціуму або необмежену сукупність ресурсів, котрі в кращому випадку слід використовувати раціонально. Розчленована дисциплінарним поділом та спеціалізацією наука виявилася безпорадною перед складністю глобальних біосферних проблем. Прогресуюче погіршення екологічної ситуації у світі та розвиток екологічних досліджень висувають настійну вимогу взаємної корекції науковості та мудрості ("софійпості"), без чого людство стає приреченим на нарощування "природоперетворювальної" могутності, підважуючи тим самим підвалини своєї власної життєдіяльності. Нагальним стає перехід людини із статусу "царя природи" до статусу "громадянина природи". Ф.е. акцентує увагу на фундаментальній значимості природних передумов та чинників у житті людини й суспільства, в зв'язку з чим радикальна корекція змісту та співвідношення понять "природа" та "людина" сприяє інтеграції в єдине концептуальне ціле різноманітних, суперечливих складових "феномена людини", природничонаукового та соціогуманітарного типів мислення, компонентів природної та соціальної сфер життя та уявлень про них. Це робить екологію галуззю, де відбувається активний процес формування принципово нових світоглядних орієнтирів сучасної науки, здійснюється апробація новітніх методологічних підходів. Досить відчутно за сучасних умов проявляє себе тенденція до включення в дослідницьку діяльність таких не властивих класичній науці компонентів, як інтуїція, віра, духовність. Прикметним у цьому відношенні є зростання ваги філософських міркувань про сполучення логічного та інтуїтивного, раціональності та інстинктивності (Вайтгед, Лоренц та ін.) з метою поновлення втраченого відчуття єдності людини та природи, набуття емоційної "неусвідомленої тотожності" (Юнг) з природним оточенням.

Чижевський, Дмитро Іванович (1894, Олександрія - 1977) - укр. вчений, історик філософії, славіст, культуролог О. світу здобув у Петербузькому (1911 - 1913), Київському (1913 - 1919), Гейдельберзькому (1921 - 1922) та Фрейбурзькому (1922 - 1924) ун-тах. Його вчителями у галузі філософії були Гіляров, Зеньківський (Київський ун-т), Ясперс, Риккерт (Гейдельберзький ун-т), Гуссерль, Гайдеггер (Фрейбурзький ун-т). У 1935 р. в Галльському ун-ті захистив докт. дис. "Гегель у слов'ян". Викладав філософію та славістичні курси в Педагогічному ін-ті ім.М. Драгоманова в Празі, Українському Вільному ун-ті, Галльському, Марбурзькому, Гарвардському, Гейдельберзькому, Кельнському ун-тах та інших навчальних закладах. Ч. був дійсним членом Гейдельберзької та Хорватської Академії наук, почесним членом багатьох наукових установ - Наукового тоь-ва ім. Шевченка, Нім. тов-ва славістичних досліджень, Рос. філософського тов-ва в Празі, Міжнародної Гегелівської спілки, Кантівського тов-ва та ін. Філософські погляди Ч. формувалися під впливом ідей класичної онтології, феноменології, неокантіанства та етнопсихології. Однією з чільних проблем його історико-філософських досліджень було питання про співвідношення між універсальним і конкретно-індивідуальним (унікальним) у культурі. Намагаючись уникнути крайнощів, Ч. вдало поєднує універсалістський підхід, властивий гегелівський філософії, з "індивідуалізуючою" методологією неокантіанства та ідеями етнопсихології про самобутність національних культур і світоглядів. Праці Ч. в галузі історії філософії охоплюють широке коло проблем - від античної філософії до філософії XIX ст.; важливу складову в цьому становлять ґрунтовні дослідження впливу Гегеля і, загалом, нім. філософської традиції на слов'янський культурний світ. Особливу увагу Ч. приділяв нім. містикам та ретраслянції їхніх вчень у слов'ян. Вагомим є внесок Ч. у вивчення філософської думки укр., рос., словацьк., чеськ. народів. Принциповою методологічною засадою цих досліджень виступає теза про приналежність слов'янських культур до антично-європейської духовної традиції й неможливість розуміння європейської культури без урахування внеску слов'янських народів. Цю тезу Ч. конкретизує у понятті "національної філософії" як специфічної, зумовленої національно-культурним контекстом форми осмислення важливих світоглядних питань, виокремлюючи три чинники, що характеризують її особливості: форма вияву національних думок, метод філософського дослідження і будова ("архітектоніка") системи філософії. Ч. - фундатор наукового історико-філософського українознавства; історію філософської думки в Україні він аналізує як окремий, самобутній напрям розвитку світового історико-філософського процесу та обґрунтовує її періодизацію. Методологічне підґрунтя цього аналізу становить потрактування історико-філософського процесу в Україні у співвіднесенні з визначальними характеристиками виокремлених ним історичних епох (Князівська доба, епоха бароко, романтичні часи), з творчістю видатних мислителів (Сковорода, Юркевич, Шевченко, Куліш, Гоголь) та народним світорозумінням М. етодологія історико-філософських досліджень Ч. поєднувала також компаративістський підхід із тезою про глибинні архетипи укр. духовності. Йому належать також фундаментальні дослідження філософських поглядів Сковороди та ідейно-світоглядних засад творчості Гоголя. Як славіст та історик культури Ч. був прихильником ідеї багатоваріантності шляхів культурно-історичного розвитку та неідентичності критеріїв науковості гуманітарного знання в межах різних культурних традицій. Відповідно до цього, досліджуючи впливи західної культурно-філософської традиції у слов'янському світі, він водночас застерігав проти абсолютизації цієї традиції як єдино можливого універсального еталона і наголошував на взаємовпливах та ретрансляціях. У своїх дослідженнях проблеми традиції Ч. вдало поєднував діахронічний підхід із генетичним. На методологічному рівні застосовував поняття "культурно-історичної" епохи як певного ідеального типу, зміст якого віддзеркалює характерні ознаки духовного стилю певної епохи як унікальної цілісності. Саме в цьому контексті вчений вперше всебічно дослідив унікальне явище укр. бароко і наголосив на його значенні для подальшого розвитку укр. духовної історії.

[br]

Осн. тв.: "Логіка" (1924); "Філософія на Україні: Спроба історіографії питання" (1929); "Нариси з історії філософії на Україні" (1931); "Філософія Г.С. Сковороди" (1934); "Гегель в Росії" (1939); "Коменський і західна філософія" (1939); "Український літературний барок: Нариси". У 3 т. (1941 - 1944); "Філософія життя Штура: Глава з історії словацької філософії" (1941); "Історія української літератури від початків до доби реалізму" (1956); "Росія між Сходом і Заходом: Історія російської думки II: 18-20 ст." (1961).